Хто отримає право вирішувати, чи може лікар працювати, скільки він повинен сплачувати зборів, де навчатися для підвищення професійного рівня, за що його карати й коли позбавляти права на професію? Законопроєкт №10372 пропонує передати значну частину цих повноважень професійним палатам. Але хто контролюватиме самі палати? Хто і за якими правилами обиратиме їхнє керівництво? І що станеться, якщо органи, створені нібито для захисту лікарів, перетворяться на інструмент тиску на них?
6 червня 2024 року Верховна Рада України 232 голосами прийняла за основу законопроєкт №10372 «Про самоврядування в сфері охорони здоров’я в Україні» з урахуванням пропозицій профільного парламентського комітету. Ці пропозиції закріплено постановою Верховної Ради №3790-IX.
Минуло понад два роки. Законопроєкт готується до другого читання. Які саме поправки підтримано, які відхилено і який текст депутати отримають для остаточного голосування, з доступних офіційних матеріалів наразі встановити неможливо.
Але це не означає, що медична спільнота не знає, яку модель уже підтримали в першому читанні. Запропонована модель небезпечна не самим фактом створення професійного самоврядування.
Небезпека — у можливості сконцентрувати в одній корпоративній системі регуляторні, фінансові, дисциплінарні та організаційні повноваження без достатньо надійної системи стримувань і противаг.
Ми ризикуємо отримати не незалежність лікаря від чиновницького свавілля, а нову форму залежності — від керівництва організації, членом якої лікар муситиме бути, щоб зберегти можливість працювати.
І найтривожніше: значна частина цих ризиків випливає безпосередньо з положень документів, а не з припущень про чиїсь наміри.
Професійне самоврядування — важливий інститут розвиненої системи охорони здоров’я.
Саме професійна спільнота повинна брати активну участь у формуванні етичних принципів, розвитку професійної компетентності, забезпеченні якості медичної допомоги, захисті незалежності клінічних рішень.
Однак між справжнім професійним самоврядуванням і корпоративним контролем над професією існує принципова різниця.
Самоврядування — це коли лікарі через демократично сформовані органи впливають на правила власної професії. Корпоративна монополія — це коли керівництво організації отримує владу над лікарями, а механізми його формування, контролю та зміни залишаються недостатньо прозорими.
Саме цю межу законопроєкт №10372 небезпечно розмиває.
У первісній редакції законопроєкту передбачалося п’ять палат. Постанова №3790-IX пропонує залишити чотири:
Ці організації мають діяти на всій території України, створюватися на невизначений строк і виконувати функції, значно ширші за звичайне представництво професійних інтересів.
Сама чотирипалатна модель не є доказом узурпації.
Проблема в іншому: законопроєкт не встановлює достатніх запобіжників проти концентрації влади всередині кожної з цих палат.
Уявімо, що одна професійна організація одночасно контролює правила професійного розвитку, обов’язкові внески, дисциплінарну відповідальність і можливість продовжувати працювати. Тоді рішення її керівництва можуть безпосередньо впливати на професійне життя десятків тисяч людей.
За такої концентрації повноважень відсутність належних гарантій демократичного управління стає не організаційним недоліком, а питанням захисту фундаментальних прав.
Почнімо з того, що визначатиме майбутнє всієї системи: хто фактично контролюватиме установчий процес?
Постанова №3790-IX передбачає створення робочої групи для організації установчих зборів відповідних палат.
До неї мають входити 19 осіб:
Саме робоча група затверджуватиме порядок проведення установчих зборів. Передбачено дистанційний формат із використанням електронної ідентифікації.
На перший погляд, конструкція виглядає представницькою: є держава, парламент і професійні організації. Але тут виникає низка принципових запитань.
Хто визначатиме, які саме професійні організації отримають представництво?
Яким буде механізм відбору, якщо претендентів більше, ніж передбачених місць?
Чи зможуть незалежні професійні об’єднання реально впливати на ухвалення рішень?
Чи матимуть звичайні лікарі, які не входять до впливових організацій, рівні можливості брати участь в установчому процесі?
Хто контролюватиме формування списків учасників, правила висування кандидатів, електронне голосування, підрахунок голосів і вирішення виборчих спорів?
Критично важливі гарантії незалежності та прозорості установчих виборів мають бути визначені законом, а не залишені на розсуд групи, яка сама організовує цей процес.
Інакше виникає класичний ризик регуляторного захоплення: організована група отримує можливість вплинути на правила формування організації, яка згодом управлятиме всією професією. А якісний закон повинен бути написаний так, щоб навіть за наявності такого наміру реалізувати його було надзвичайно складно.
Особливо непокоїть перспектива довготривалого закріплення контролю.
Палати створюються на невизначений строк. Їхні органи формуватимуться за правилами закону та статутів. Статути, своєю чергою, затверджуватимуться в межах тієї самої системи самоврядування.
Якщо на установчому етапі не гарантувати справді незалежного, конкурентного й перевірюваного формування керівництва, подальші формальні вибори можуть лише відтворювати вже сформовані управлінські групи.
Хто контролює правила перших виборів, той отримує потенційно вирішальний вплив на майбутню архітектуру всієї організації.
Це причина вимагати принципово іншого рівня законодавчих гарантій утворення палат.
Навіть якщо установчі збори відбудуться без порушень, залишається питання повноцінного представництва членів палат у подальшому управлінні.
Проголосований законопроєкт містить положення про загальні збори, Вищу раду палати та інші виборні органи. Передбачено строки повноважень, окремі правила скликання зборів і прийняття рішень.
Проте наявність загальних положень про вибори ще не означає існування ефективного демократичного механізму.
Законопроєкт не гарантує належним чином:
рівного представництва різних лікарських спеціальностей і регіонів; незалежного адміністрування виборів; прозорого формування списків виборців; достатніх механізмів контролю електронного голосування; захисту від використання адміністративного ресурсу; ефективного оскарження виборчих порушень до остаточного формування органів управління.
Постанова №3790-IX пропонує об’єднати в одну палату лікарів різних спеціальностей, а також визначені інші категорії професіоналів у сфері охорони здоров’я.
Чи матиме лікар, що представляє нечисленну спеціальність реальну можливість впливати на рішення такої палати?
Чи не станеться так, що чисельно більші або краще організовані професійні групи отримають переважний вплив, тоді як інші залишаться фактично без голосу?
Чи будуть однаково представлені працівники державних, комунальних і приватних закладів?
Чи матимуть рівні можливості лікарі з Києва та лікарі невеликих прифронтових громад?
Це питання не другорядні.
У системі, де рішення палати є обов’язковими для всіх її членів, демократичне представництво має бути не декларацією, а юридично гарантованим механізмом.
Інакше створюється небезпечна конструкція: невелика управлінська група ухвалює рішення, обов’язкові для великої професійної спільноти, яка не має достатньо ефективних засобів впливати на це керівництво.
Одна з принципових новацій постанови №3790-IX — фактична прив’язка права на професійну діяльність до членства в організації самоврядування.
Запропонована редакція статті 7 встановлює, що право на медичну або фармацевтичну діяльність набувається за умови включення до відповідного реєстру, формування свідоцтва та вступу до організації професійного самоврядування після її створення.
Крім того, нова стаття 10 передбачає набуття членства у зв’язку з формуванням свідоцтва. Водночас інший пункт цієї статті говорить про персональну заяву особи, а перехідні положення — про автоматичне набуття членства після створення палати.
Тобто в самій конструкції потребує усунення неузгодженість між автоматичним членством і заявним порядком його оформлення.
Але головне навіть не це.
Право працювати за професією, для якої особа здобула освіту, підтвердила кваліфікацію та відповідає законодавчим вимогам, пропонується поставити в залежність від її відносин із професійною організацією.
Відтак ця організація перестає бути лише формою колективного представництва.
Вона стає одним із ключових елементів механізму допуску до професії.
Обов’язкове членство у публічно-правових професійних корпораціях саме по собі не є невідомим міжнародній практиці. Європейський суд з прав людини допускає таку модель за певних умов.
Однак із цього не випливає, що будь-яке законодавче обмеження професійної діяльності є допустимим.
Якщо членство обов’язкове, то всі істотні правила його набуття, зупинення, припинення, оскарження відповідних рішень і захисту права на працю мають бути чітко встановлені законом. Особливо небезпечно залишати їх на рівні статутів і внутрішніх актів організації, у відносинах із якою професіонал не може вільно обирати альтернативу.
Інакше лікар змушений підкорятися рішенням корпоративного органу не тому, що добровільно визнав його представником власних інтересів, а тому, що без цього ризикує втратити можливість професійної діяльності.
Це одна з найтривожніших норм запропонованої моделі. Первісний законопроєкт передбачає обов’язковий професійний збір. Його розмір не повинен перевищувати прожиткового мінімуму для працездатної особи, установленого на 1 січня відповідного календарного року. Але постановою №3790-IX пропонується значно небезпечніший механізм.
Відповідно до запропонованої статті 10:
прострочення сплати професійного збору від двох до дванадцяти місяців є підставою для зупинення членства; понад дванадцять місяців — для його припинення.
Порівняймо це з положенням про членство як умову здійснення професійної діяльності.
Виникає принципове правове питання: що відбуватиметься зі свідоцтвом і правом працювати лікаря, членство якого зупинене або припинене через борг?
Текст не встановлює достатньо чіткої та безпечної відповіді.
Невже фінансова заборгованість перед палатою може бути достатньою причиною для усунення від надання медичної допомоги?
Що робити лікарю, який не отримав зарплату?
Медичній працівниці, яка перебуває у відпустці для догляду за дитиною?
Лікарю, який після тривалого лікування повертається до роботи?
Фахівцеві, який утратив майно внаслідок бойових дій?
Чи повинна професійна організація отримувати можливість використовувати право на працю як інструмент примусового стягнення власних внесків?
У цивілізованій системі фінансові зобов’язання й професійна придатність мають бути чітко розмежовані.
Несплата внеску не свідчить про некомпетентність лікаря, не доводить загрози пацієнтам і не характеризує якість медичної допомоги. Отже, закон повинен прямо виключати втрату права на професійну діяльність лише через заборгованість зі сплати збору.
Заборгованість можна врегулювати через повідомлення, відстрочення, реструктуризацію, пільги та передбачені законом майнові механізми.
Але професія не повинна перетворюватися на заставу за обов’язковими внесками.
Ще одна системна проблема — надмірна концентрація різних функцій.
За первісним законопроєктом палати отримують значний вплив на:
Важливо розуміти: ці повноваження не є буквально безмежними. Законопроєкт містить певні обмеження та процедури.
Втім їхня сукупність, широкі формулювання і передача істотних деталей внутрішнім актам палат створюють ризик надмірної регуляторної дискреції. Особливо проблемним є поєднання контролю над професійним розвитком і дисциплінарною владою.
Уявімо ситуацію.
Палата визначає вимоги до навчання. Вона ж бере участь у формуванні правил для провайдерів. Вона ж може організовувати освітні заходи. Вона ж оцінює дотримання професійних обов’язків і застосовує дисциплінарні санкції.
Чи не виникає тут конфлікту інтересів?
Як запобігти ситуації, коли рішення щодо визнання певних освітніх заходів або провайдерів створюватимуть переваги для організацій, пов’язаних із керівництвом палати?
Як гарантувати, що професійний розвиток лікаря визначатиметься потребами клінічної практики, а не комерційними інтересами впливових учасників освітнього ринку?
Це не абстрактна проблема.
Коли організація водночас формує правила доступу до ринку й сама або через пов’язаних осіб потенційно бере участь у цьому ринку, виникає структурний конфлікт інтересів.
Так само небезпечно, коли організація визначає професійні обов’язки, ініціює дисциплінарні провадження та утримує органи, які розглядають відповідні справи.
Справжня професійна незалежність потребує поділу влади не менше, ніж державна система управління.
Цього поділу в оприлюдненій моделі недостатньо.
Первісний законопроєкт передбачає три основні види професійних дисциплінарних стягнень:
Це надзвичайно серйозні санкції.
Для лікаря зупинення права працювати — не просто дисциплінарне зауваження.
Це втрата доходу, професійної практики, можливості виконувати трудові обов’язки. У певних обставинах — загроза подальшій кар’єрі.
І тут варто звернути особливу увагу на статтю 26 законопроєкту.
Вона передбачає припинення свідоцтва, зокрема, за певні порушення професійних вимог, якщо відповідні діяння спричинили тяжкі наслідки для здоров’я пацієнта або могли їх спричинити.
«Могли спричинити» — надзвичайно небезпечне формулювання, якщо закон не встановлює чітких критеріїв оцінки ризику, вини, причинного зв’язку та пропорційності санкції.
Медична діяльність за своєю природою пов’язана з ризиками.
Навіть правильне клінічне рішення в умовах невизначеності не завжди гарантує сприятливий результат.
Відтак для справедливого дисциплінарного провадження недостатньо констатувати, що певна дія лікаря теоретично могла мати негативні наслідки.
Потрібно встановити, які саме професійні обов’язки були порушені, чи існувало обґрунтоване клінічне відхилення від належної практики, які обставини впливали на рішення лікаря та чи відповідає санкція характеру доведеного порушення.
Мають бути забезпечені незалежна клінічна експертиза, право на захист, доступ до матеріалів, можливість відводу заінтересованих осіб і повноцінне оскарження.
Законопроєкт містить окремі процедурні гарантії, у тому числі підвищену кількість голосів для окремих рішень і можливість судового оскарження.
Але цього недостатньо, якщо базові елементи процедури залишаються невизначеними або залежать від внутрішнього регулювання палати.
І ще одна проблема: первісна модель передбачає розгляд дисциплінарних справ Етичною комісією, в структурі якої створюється й апеляційна ланка. Апеляція всередині тієї самої організації не є автоматично несправедливою.
Проте без жорстких гарантій незалежності її складу вона не забезпечує достатньої довіри до неупередженого перегляду рішень.
Лікар повинен мати реальну можливість захистити себе від помилкового чи упередженого рішення.
І цей захист має діяти до того, як санкція спричинить незворотні професійні наслідки.
Особливо небезпечним є поєднання норм законопроєкту з пропонованими змінами до Кодексу законів про працю (КЗпП) України.
Постанова №3790-IX передбачає доповнення статті 36 КЗпП новою підставою для припинення трудового договору — припиненням або тимчасовим зупиненням дії професійного свідоцтва медичного чи фармацевтичного працівника.
Виникає ланцюг:
Рішення палати → зупинення свідоцтва → заборона професійної діяльності → законодавча підстава для припинення трудового договору.
Звичайно, застосування відповідної підстави має здійснюватися за встановленою процедурою. Але проблема полягає в самому її запровадженні.
Навіть тимчасове дисциплінарне рішення може призвести до втрати роботи.
А що відбудеться, якщо згодом суд визнає рішення палати незаконним?
Чи зобов’язаний роботодавець відновити працівника?
Хто компенсуватиме втрачений заробіток?
Хто нестиме відповідальність за кадрові проблеми медичного закладу, де працював лікар?
Чому передбачуване зупинення свідоцтва на короткий строк повинно створювати можливість припинення трудових відносин, а не застосування пропорційних тимчасових заходів?
Професійна санкція, яка ще може бути оскаржена, не повинна без необхідності перетворюватися на незворотне кадрове рішення.
Це особливо актуально для України, де дефіцит медичних працівників уже сам по собі є загрозою доступності медичної допомоги.
Окремої критики заслуговує запропоноване постановою №3790-IX доповнення статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я.
Воно містить таке визначення:
«Лікарська помилка — дія або бездіяльність лікарів усіх спеціальностей, що спричинила шкоду здоров’ю або життю пацієнта з вини лікаря».
Це визначення заслуговує на принципове заперечення.
У медичній практиці необхідно розрізняти несприятливий результат, ускладнення, добросовісну помилку клінічного судження, порушення професійних обов’язків і винне заподіяння шкоди.
Це різні явища.
Не кожний несприятливий результат є наслідком неправильних дій медичного працівника.
Не кожне відхилення від очікуваного перебігу лікування є доказом порушення стандарту допомоги.
Не кожне рішення, яке згодом виявилося невдалим, було необґрунтованим на момент його прийняття.
Клінічні рішення ухвалюються в умовах обмеженого часу, неповноти інформації, мінливого стану пацієнта та реальних ресурсних обмежень.
Саме тому оцінювати їх необхідно з огляду на інформацію, доступну лікарю під час прийняття рішення, а не лише на результат, який став відомим згодом.
По-перше, вона фактично описує винне діяння, що спричинило шкоду, називаючи його лікарською помилкою.
По-друге, не розмежовує помилку й професійну недбалість.
По-третє, не встановлює критеріїв причинного зв’язку, оцінки професійних обов’язків та врахування клінічного контексту.
По-четверте, не створює системи аналізу несприятливих випадків без автоматичного пошуку винного.
Звичайно, саме визначення не скасовує необхідності доводити вину за правилами відповідного виду юридичної відповідальності. Воно не замінює статтю 140 Кримінального кодексу України і саме по собі не встановлює презумпції винуватості лікаря.
Але небезпека полягає в іншому: законодавець закладає термінологічну конструкцію, у якій медична помилка визначається через уже наявну вину.
У такому вигляді це поняття майже непридатне для формування сучасної системи безпеки пацієнтів.
Всесвітня організація охорони здоров’я наголошує, що значна частина помилок, які призводять до шкоди, пов’язана із системними та процесними недоліками, а не лише з діями окремих медичних працівників.
Серед причин можуть бути:
ВООЗ рекомендує системний підхід до безпеки пацієнтів, який не виключає індивідуальної відповідальності за доведену недбалість чи свідомі порушення, але не зводить аналіз несприятливих випадків до пошуку винного.
Якщо лікар побоюється, що будь-яке повідомлення про хибу може запустити каральну процедуру, він має менше стимулів відкрито повідомляти про небезпечні ситуації.
А коли приховуються недоліки та передумови несприятливих випадків, система втрачає можливість навчатися на них.
Закон, який не розрізняє помилку, ускладнення і винне порушення професійних обов’язків, ризикує заохочувати захисну медицину замість культури безпеки.
Запропоноване визначення необхідно вилучити в нинішньому вигляді.
Потрібна не косметична заміна окремих слів, а концептуально інший підхід: розмежування несприятливої події, добросовісної помилки клінічного судження та доведеного професійного правопорушення.
Один із найсерйозніших аргументів проти ухвалення моделі без суттєвого доопрацювання — офіційний висновок парламентського Комітету з питань антикорупційної політики.
4 червня 2024 року цей комітет дійшов висновку, що законопроєкт №10372 не відповідає вимогам антикорупційного законодавства.
Це надзвичайно важлива обставина.
Йдеться не про політичну оцінку, емоційну заяву чи припущення щодо майбутніх зловживань.
Корупціогенні фактори виявив уповноважений парламентський комітет у межах офіційної законодавчої процедури.
Серед проблем, відображених в експертних матеріалах, — недостатньо визначені критерії окремих регуляторних і дисциплінарних рішень, зокрема пов’язаних із професійним розвитком, питання доступу до професії та необхідність належних механізмів фінансового й антикорупційного контролю.
Законопроєкт створює передумови для цілком конкретних ризиків.
Перший — дискреційне ухвалення рішень. Якщо посадовці палати можуть суттєво впливати на професійний статус особи за недостатньо визначеними критеріями, зростає ризик вибірковості й зловживань.
Другий — конфлікт інтересів. Якщо палата регулює професійне навчання і водночас потенційно виступає його організатором, необхідні жорсткі правила запобігання комерційному впливу на регуляторні рішення.
Третій — фінансова непрозорість. Професійні внески надходитимуть організаціям, від членства в яких залежатиме здійснення професії. Це вимагає особливо високого рівня підзвітності.
Четвертий — корпоративна залежність. Якщо керівні та дисциплінарні органи формуються в межах однієї управлінської системи, ризики конфлікту інтересів не обмежуються фінансами.
П’ятий — вибіркове застосування дисциплінарних правил. Нечітко визначені проступки можуть бути використані неоднаково щодо різних лікарів.
Важливо зазначити: законопроєкт передбачає Ревізійну комісію та зовнішній аудит. Постанова також пропонує поширити окремі антикорупційні вимоги на членів визначених керівних і контрольних органів.
Це позитивні елементи.
Але самі по собі вони не забезпечують прозорості всіх бюджетів, договорів, закупівель, конфліктів інтересів, винагород, пов’язаних контрагентів і регуляторних рішень.
Наявність аудиту не замінює відкритої інформації про те, як саме витрачаються обов’язкові кошти медичних працівників.
Створюючи організацію з владними повноваженнями та обов’язковими платежами, держава повинна одночасно створювати не менш сильну систему її публічної відповідальності.
Законопроєкт і постанова визначають палати як спеціальні неприбуткові юридичні особи, які не є громадськими об’єднаннями.
Така модель сама по собі може бути законодавчо допустимою.
Проблема полягає в тому, що одночасно палатам пропонується передати функції, які мають виразний публічно-правовий характер.
Серед них — участь у регулюванні доступу до професії, ведення відповідних частин реєстру, ухвалення обов’язкових рішень, дисциплінарні провадження, вплив на професійні стандарти.
Виникає принципове питання:
Якщо організація отримує владні повноваження щодо професійної діяльності громадян, чому закон недостатньо чітко визначає повний режим її публічно-правової відповідальності?
Хто контролюватиме законність управлінських актів палат?
Які правила адміністративної процедури застосовуватимуться?
Чи будуть усі рішення щодо професійного статусу належним чином мотивованими та відкритими для судового контролю?
Які документи й фінансові операції палат підлягатимуть обов’язковому оприлюдненню?
Якою буде відповідальність посадових осіб за незаконне рішення, що позбавило лікаря можливості працювати?
Самоврядування не означає відсутності держави.
Держава може делегувати професійній організації визначені повноваження, але не повинна відмовлятися від обов’язку гарантувати законність, пропорційність і захист прав людини.
Передача функцій від чиновника до палати не є реформою, якщо замість підзвітного державного регулювання виникає недостатньо підзвітне корпоративне.
Прихильники професійного самоврядування обґрунтовано наголошують на необхідності зменшити залежність лікарів від надмірного адміністративного втручання.
Але запропонована система породжує запитання: від кого саме лікар стане незалежним?
Від державних регуляторних органів — частково можливо.
А від професійної палати?
Чи не виникне нова система, у якій лікар буде змушений: сплачувати обов’язкові внески; дотримуватися обов’язкових актів палати; виконувати визначені нею вимоги до професійного розвитку; підкорятися її дисциплінарним рішенням; залежати від установлених нею процедур підтвердження та відновлення права на професію?
Саме тому недостатньо проголосити незалежність професійного самоврядування від держави.
Необхідно забезпечити незалежність самого лікаря від свавільних рішень керівництва професійної організації.
Інакше адміністративна залежність не зникає — вона змінює свою інституційну форму.
Прихильники законопроєкту часто апелюють до міжнародного досвіду професійного самоврядування. І справді, професійні палати та регулятори діють у багатьох країнах.
Втім некоректно використовувати міжнародну практику як виправдання будь-якої концентрації влади в руках професійного регулятора.
Коли йдеться про професійне самоврядування, дискусію нерідко зводять до протиставлення інтересів лікарів та пацієнтів.
Це хибний підхід.
Пацієнт зацікавлений у тому, щоб медичну допомогу надавав кваліфікований спеціаліст, який дотримується професійних стандартів і може бути притягнутий до справедливої відповідальності за доведені порушення.
Але пацієнт також зацікавлений, щоб лікар не боявся ухвалювати обґрунтовані клінічні рішення, відкрито повідомляв про недоліки, міг захищатися від необґрунтованих звинувачень і не втрачав права працювати через адміністративні чи фінансові суперечки.
Надмірний дисциплінарний тиск може стимулювати захисну медицину.
Непрозорі правила професійного розвитку можуть викривляти освітні пріоритети.
Несправедливі професійні санкції можуть поглиблювати кадровий дефіцит.
Відсутність незалежного контролю здатна підривати довіру як лікарів, так і пацієнтів.
Є й окрема проблема доступності дисциплінарних процедур для пацієнтів.
Первісний законопроєкт передбачає збір за подання дисциплінарної скарги до Етичної комісії, а також окремий збір за апеляційне оскарження.
Це не означає, що такі правила залишаться без змін у фінальному тексті. Але вже сама їх поява в законодавчій моделі потребує критичної оцінки.
Чи повинна людина платити за те, щоб професійний регулятор розглянув обґрунтовану скаргу на можливе порушення?
Захист від зловживання правом на скаргу потрібний. Однак фінансовий бар’єр не повинен перешкоджати добросовісному зверненню пацієнта.
Справедлива система самоврядування має одночасно захищати пацієнта від некомпетентності та лікаря від свавілля.
Якщо вона забезпечує лише одну зі сторін, її не можна назвати збалансованою.
Законопроєкт №10372 подається як крок до європейської моделі професійного самоврядування.
Але європейською систему роблять не назви «палата», «Вища рада» чи «Етична комісія».
Її визначають демократичність, підзвітність, правова визначеність, незалежність дисциплінарного розгляду, захист прав людини та відповідальність кожного органу за свої рішення.
Найбільша небезпека №10372 полягає не в окремій невдалій нормі. Вона полягає в поєднанні багатьох норм, які разом створюють потенційно надмірно централізовану систему контролю над професією.
Обов’язкове членство.
Обов’язкові внески.
Регуляторні повноваження.
Контроль професійного розвитку.
Обов’язкові акти палат.
Дисциплінарні санкції аж до припинення права працювати.
Недостатньо визначені гарантії незалежного формування керівних органів.
І можливість передавати важливі правила на рівень внутрішніх документів тих самих організацій.
У сукупності це створює не просто ризик адміністративних незручностей.
Це створює передумови для корпоративного захоплення професійного регулювання, за якого порівняно вузька група осіб потенційно зможе отримати тривалий вплив на професійні права великої медичної спільноти.
Професійне самоврядування має захищати лікаря від незаконного адміністративного втручання, допомагати підтримувати високі стандарти медичної допомоги та забезпечувати справедливу професійну відповідальність.
Воно не повинно створювати нову залежність від управлінських груп, фінансових платежів або непрозорих дисциплінарних процедур.
Медичні працівники мають право знати, хто претендує на регулювання їхньої професії, якими повноваженнями володітиме такий регулятор і як вони зможуть захистити себе від його незаконних рішень.
Самоврядування — це право професійної спільноти управляти власними справами. Це не право керівництва професійної організації розпоряджатися професійним життям її членів.
Україні потрібне справжнє медичне самоврядування. Але лікарі не повинні платити за його створення втратою власної професійної незалежності.
Матеріал підготовлено на основі первісної редакції законопроєкту №10372, що було проголосовано у першому читанні разом з постановою Верховної Ради №3790-IX від 6 червня 2024 року, офіційних висновків парламентських комітетів, матеріалів законодавчої процедури та міжнародних першоджерел. Законопроєкт №10372 наразі готується до другого читання. Остаточна редакція законопроєкту до другого читання на момент підготовки публікації офіційно не оприлюднена. Після оприлюднення відповідної порівняльної таблиці Українська Медична Спілка підготує окремий аналіз внесених змін, збережених ризиків та їхніх можливих наслідків для медичних працівників.
Лариса Мартиненко, Голова Ради ГС “Українська Медична Спілка”, співзасновниця спеціалізованого медичного журналу “Жіночий лікар”