Чому після тяжких наслідків для пацієнта недостатньо знайти одного винного — і як чесний клініко-організаційний розбір допомагає запобігти новим трагедіям.
Коли пацієнт зазнає тяжкої шкоди, він та його близькі потребують відповідей. Медичний колектив — чесного й об’єктивного з’ясування обставин. А керівництво закладу має зробити все можливе, щоб подібне не повторилося. Однак коли трагедія набуває суспільного розголосу, виникає спокуса знайти просте й швидке рішення: звільнити лікаря та оголосити, що винного встановлено. Керівництву закладу може здаватися, що саме цього очікують обурені пацієнти, їхні близькі та суспільство, увагу якого до трагедії привернули медіа. Що звільнення лікаря продемонструє рішучість, вгамує обурення й поставить крапку в цій історії. І ось лікаря звільнено. Винного нібито знайдено. Справедливість начебто відновлено. Здається, що інцидент вичерпано. Насправді — ні… Чому? Давайте розбиратися.
Звільнення може бути законним і обґрунтованим. А може — поспішним, несправедливим або навіть незаконним. Та в будь-якому разі звільнення лікаря саме по собі не усуває проблем, які могли призвести до тяжких наслідків для пацієнта. Якщо не проаналізувати дії всієї команди, організацію медичної допомоги, управлінські рішення та системні обмеження, небезпечні умови можуть залишитися незмінними. А отже, зберігатиметься й ризик повторення трагедії.
Справедливий розбір несприятливого випадку має дати відповіді на два принципові запитання. Перше: чи були допущені недоліки або порушення під час надання медичної допомоги, на якому етапі, ким і за яких обставин? Друге: що конкретно необхідно змінити, щоб подібне не повторилося? Відповідь лише на одне з цих запитань означає, що роботу не завершено.
Попри це в Україні все частіше трапляються випадки, коли конфлікт із пацієнтом закінчується для лікаря звільненням. І ні багаторічний стаж, ні професійний авторитет, ні попередня бездоганна репутація не гарантують захисту від такого сценарію.
Тим часом, навіть найдосвідченіші та найсумлінніші лікарі не застраховані від недоліків у наданні медичної допомоги. Адже професіоналізм не скасовує об’єктивних обмежень людських можливостей. На клінічні рішення впливають десятки чинників: дефіцит часу, стрес, неповнота інформації, попередній досвід, перевтома. До цього додаються нестача ресурсів, зокрема кадрових, недоліки організації роботи самого закладу та проблеми на рівні всієї системи охорони здоров’я.
Передусім слід розвести три різні питання: що сталося з пацієнтом; чи були недоліки в допомозі; чи є підстави для юридичної відповідальності конкретної особи. Це різні предмети доказування.
Несприятливий результат може бути зумовлений тяжкістю захворювання, відомим ризиком втручання, неналежною дією чи кількома обставинами одночасно. Навіть ускладнення, якого неможливо було запобігти, не знімає наступного питання: чи можна було своєчасно його розпізнати й зменшити шкоду. У поясненнях Агентства з досліджень та якості охорони здоров’я США (Agency for Healthcare Research and Quality, AHRQ) щодо несприятливих подій окремо розмежовано події, яким можна було запобігти, події, тяжкість яких можна було зменшити, та незапобіжні події.
Коли йдеться про можливу кримінальну відповідальність, критично важлива юридична точність. Стаття 140 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків унаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.
Отже, недостатньо констатувати смерть або тяжке ускладнення: слід встановлювати конкретний обов’язок, відповідні дії чи бездіяльність, характер ставлення до обов’язків і причинний зв’язок із наслідками.
Внутрішня комісія не є судом. Її висновок може мати значення для організаційних і трудових рішень, але не замінює судового встановлення кримінальної вини. Водночас принцип презумпції невинуватості не забороняє законну перевірку порушення трудових обов’язків або негайні заходи для захисту пацієнтів.
Тяжкі наслідки для пацієнта як правило виникають унаслідок поєднання кількох чинників. Одні пов’язані з рішеннями та діями медичних працівників, інші — з організацією роботи закладу, треті — з проблемами системи охорони здоров’я загалом. При цьому важливу роль можуть відігравати тяжкість захворювання, вихідний стан пацієнта та об’єктивні клінічні ризики.
Зрозуміло, що не в кожному випадку будуть виявлені порушення на всіх трьох рівнях. І не кожен встановлений недолік обов’язково вплинув на кінцевий результат. Саме тому кожен висновок має ґрунтуватися на фактах, а не на припущеннях.
Головне — не обмежувати розбір пошуком того, хто схибив. Необхідно встановити, чому виникла небезпечна ситуація, що сприяло її розвитку та які можливості запобігти тяжким наслідкам були втрачені.
У матеріалах ВООЗ про безпеку пацієнтів наголошено: шкода нерідко виникає на тлі недоліків процесів і систем, а не лише через дії окремих працівників. Оновлений Лондонський протокол аналізу клінічних інцидентів також орієнтує на дослідження командної взаємодії, робочого середовища, управління та ресурсів. Це не означає, що «винна система, а лікар — ніколи». Це означає, що відповідальність слід встановлювати за доказами, а причини — досліджувати повністю.
Після резонансного випадку звільнення лікаря може виглядати як рішуча реакція керівництва. Суспільству продемонстровано: заходів ужито, відповідального знайдено.
Але чи стало після цього безпечніше наступному пацієнтові? Якщо затримка допомоги була пов’язана з недоліками маршрутизації пацієнтів, їх не усуне нове прізвище у графіку чергувань. Якщо критичні лабораторні результати губляться між змінами, звільнення одного лікаря не налагодить систему передавання інформації. Якщо відділення систематично працює з нестачею персоналу, заміна одного фахівця не розв’яже кадрової проблеми.
Лікаря можна звільнити. Але якщо небезпечні умови залишилися незмінними, ризик повторення трагедії нікуди не зник.
І це не єдиний ризик.
Після показового покарання колектив може зробити небезпечний висновок: про недоліки медичної допомоги, перевантаження та організаційні проблеми краще мовчати. Адже відвертість може обернутися звинуваченнями, дисциплінарними стягненнями або втратою роботи. Особливо небезпечним є замовчування так званих «майже-інцидентів» — ситуацій, коли шкоди пацієнтові вдалося уникнути, хоча небезпечна подія вже могла розвиватися. Саме такі випадки дають можливість виявити слабкі місця в організації допомоги й усунути їх до того, як хтось постраждає.
Це не припущення про поширеність такої поведінки в українських лікарнях, а ризик, добре відомий із міжнародної практики безпеки пацієнтів. У рекомендаціях ВООЗ щодо систем повідомлення про інциденти та навчання на їх основі наголошується на важливості використання інформації про небезпечні події для запобігання шкоді, а також на необхідності обережного тлумачення отриманих даних.
Водночас не варто впадати й в іншу крайність. Системні проблеми не виправдовують недбалості, фальсифікації медичної документації чи свідомого ігнорування небезпеки. Якщо порушення встановлені та існують передбачені законом підстави, відповідальність має наставати.
Між справедливим встановленням відповідальності та пошуком людини, яку найпростіше оголосити винною, — принципова різниця.
Скарга пацієнта, обурення його близьких чи суспільний резонанс самі по собі не є законними підставами для звільнення лікаря.
Кодекс законів про працю України (КЗпП) визначає підстави припинення трудових відносин і порядок застосування дисциплінарних стягнень. Зокрема, відповідно до статей 147–149 КЗпП, роботодавець має зажадати від працівника письмових пояснень, врахувати тяжкість проступку, заподіяну шкоду, обставини події та попередню роботу працівника, а також дотриматися встановлених законом строків. Звільнення як дисциплінарне стягнення можливе лише за наявності належної правової підстави. І навіть відсторонити лікаря від роботи «до з’ясування обставин» можна не довільно, а лише за наявності передбачених законодавством підстав, з урахуванням спеціальних випадків, визначених статтею 46 КЗпП.
Звичайно, якщо існує безпосередня загроза безпеці пацієнтів, керівництво зобов’язане реагувати негайно. Але й у такій ситуації заходи мають бути законними, обґрунтованими та співмірними.
Адже завдання керівника — не просто продемонструвати, що на трагедію відреагували. Його завдання — зробити все можливе, щоб вона не повторилася.
Обережність — невіддільна частина лікарської професії. Але одна річ — призначити додаткове обстеження, тому що воно справді необхідне пацієнтові. І зовсім інша — зробити це лише заради того, щоб «потім ніхто не звинуватив». Так само є принципова різниця між обґрунтованим залученням колеги до складного клінічного випадку й небажанням лікувати такого пацієнта через страх можливих претензій.
Саме так проявляється захисна медицина: лікар може призначати зайве або уникати складних випадків не з огляду на клінічні потреби пацієнта, а насамперед через побоювання звинувачень, скарг чи юридичної відповідальності.
Це явище добре відоме міжнародній медичній практиці. У дослідженні Studdert et al., опублікованому в JAMA, 42 % із 824 опитаних лікарів спеціальностей із високим ризиком судових позовів у штаті Пенсильванія повідомили, що протягом попередніх трьох років обмежували свою практику через побоювання юридичних претензій. Зокрема, відмовлялися від певних процедур або уникали пацієнтів зі складними клінічними проблемами.
Дослідження сімейних лікарів у Данії також виявило захисні клінічні рішення. Причому серед мотивів були не лише побоювання скарг, а й тиск з боку пацієнтів, їхніх близьких та страх пропустити тяжке захворювання.
Звісно, ці результати не можна механічно переносити на українську медицину. Вони також не доводять, що звільнення лікаря після конфлікту з пацієнтом неодмінно призведе до захисної поведінки його колег. Однак вони дають підстави серйозно замислитися над тим, як атмосфера страху й очікування покарання може впливати на професійні рішення лікаря.
Наслідки захисної медицини можуть відчувати не лише медичні працівники, а й самі пацієнти. Це зайві обсеження та втручання, додаткові витрати, а іноді — й обмеження доступу до складної медичної допомоги.
Коли страх бути звинуваченим починає переважати над клінічними міркуваннями, виникає небезпека, що рішення ухвалюватимуться не стільки в інтересах пацієнта, скільки заради самозахисту лікаря.
Предмет перевірки має бути значно ширшим за одну історію хвороби й одне прізвище.
Корисним міжнародним орієнтиром є Patient Safety Incident Response Framework (PSIRF) NHS England — система реагування на інциденти безпеки пацієнтів, спрямована насамперед на виявлення причин небезпечних подій, навчання та вдосконалення медичної допомоги. Такий аналіз має іншу мету, ніж встановлення юридичної відповідальності. Звісно, PSIRF не є нормативним документом України. Однак його підходи можуть бути корисними для вдосконалення внутрішньої роботи медичних закладів.
Шість кроків, які пропонує застосовувати Українська Медична Спілка
Ще одна принципова умова — неупередженість розбору. Чи можна розраховувати на об’єктивність висновків, якщо керівник, чиї управлінські рішення також потребують перевірки, фактично сам визначає, що саме й кому дозволено досліджувати? Запитання – риторичне. Водночас конфлікти інтересів необхідно усувати максимально. Керівник, який прагне отримати якнайкращий результ, розуміє, що не менш важливо надати всім залученим працівникам можливість викласти свою версію подій, перевірити суперечливі свідчення та не приховувати факти, які не відповідають початковим припущенням.
Насамперед — допомога. Своєчасно залучайте колег, повідомляйте про нестачу персоналу, препаратів чи обладнання та фіксуйте обмеження, які реально впливали на допомогу.
Документація — факти, час і логіка рішень. Записуйте клінічні дані, призначення, консультації, передавання інформації та реакцію на зміни стану. Правомірні виправлення мають залишати можливість простежити зміни. Окремо фіксуйте, кого і коли повідомили про критичний результат, чи отримано відповідь, а також усні та спільні консультації, якщо вони вплинули на тактику. Саме часові позначки та логіка послідовних рішень часто допомагають відокремити реальну затримку від неповноти запису.
Під час розбору — точні пояснення. Розмежовуйте те, що бачили й знали, та власні припущення. Якщо не згодні зі змістом документа, фіксуйте письмові зауваження з урахуванням значення підпису. Не пишіть заяву «за власним бажанням» під тиском без правничої консультації; у кримінальному провадженні своєчасно звертайтеся до адвоката.
У публічній комунікації — конфіденційність. Навіть гучний скандал не скасовує статей 39-1 і 40 Основ та Закону «Про захист персональних даних». Не публікуйте медичних даних пацієнта в соцмережах.
Чи дослідили умови роботи, а не лише рішення лікаря? Перевірте навантаження, кадрове забезпечення, ресурси, комунікацію та управлінські дії.
Чи підтверджений кожен висновок фактами й чи має кожен ризик план усунення? Визначте відповідальних, строки й спосіб перевірки результату. Загального «провести інструктаж» недостатньо.
Чи не підмінили захист пацієнтів захистом репутації закладу? Законне кадрове рішення не скасовує роботи над організаційними недоліками. Забезпечте неупереджену процедуру та, за потреби, підтримку залучених працівників. Якщо виявлено ризик, який неможливо усунути силами закладу, документуйте його, визначайте тимчасові заходи захисту й адресата для звернення.
Пацієнт і його близькі також не повинні залишатися без пояснень. Стаття 39 Основ визначає права пацієнта на інформацію, а в разі смерті — передбачені законом права членів сім’ї щодо дослідження причин смерті й ознайомлення з висновками. Родинні стосунки самі по собі не дають необмеженого доступу до даних живого повнолітнього дієздатного пацієнта. Доцільно визначити відповідальну контактну особу й організувати чесну комунікацію: повідомляти, що вже підтверджено, що ще перевіряється і якими будуть наступні кроки, не порушуючи конфіденційності та не оголошуючи передчасних висновків.
Звільнення лікаря може поставити крапку в його трудових відносинах із закладом. Але воно не ставить крапку в історії несприятливого випадку. Бо головне запитання після кожної трагедії — не лише «Хто і за що має відповідати?», а й «Що ми зробили, щоб це не повторилося?»
Справжнім результатом розбору має стати не прізвище в наказі про звільнення, а встановлення причин трагедії та конкретні зміни, що поліпшать якість медичної допомоги.
Лариса Мартиненко,
Голова Ради ГС “Українська Медична Спілка”, співзасновниця спеціалізованого медичного журналу “Жіночий лікар”