Укр. Рос.
 

Олександр Пабат: “Головні лікарі в своєму розумінні вже приватизували лікарні і відчувають себе господарями “бізнесу”

61_main

в інтерв’ю “Цензор.НЕТ” поділився член постійної комісії Київради з питань охорони здоров’я та соцзахисту А. Пабат, який після трагічної втрати зору активно займається питаннями медицини.

– Ви, перебуваючи в складі комісії Київради з питань охорони здоров’я, в курсі ситуації неефективних стандартів нашої медицини. Що сьогодні можна зробити для швидкого перезавантаження системи?

– Масштабна медична реформа апріорі не може бути швидкою: відчутні результати видно в кращому випадку на 7-10-му році послідовної роботи. Адже потрібно повністю перебудувати наявні вертикалі і горизонталі системи, змінити юридичний статус медустанов. Чого тільки вартий перехід на соціально-медичне страхування! Експерти сперечаються, чи буде страхувати сама держава, чи закуповувати цю послугу в приватних страхових компаній. Насправді сьогодні сама суть питання важливіша за модель. Хоча, безумовно, є очевидні лакуни, які можна використовувати як трамплін для показових, швидких перемог. Якщо брати Київ – це наведення порядку в комунальних стоматологіях, реалізація проекту створення цивілізованого ринку крові. Буквально тиждень тому ми почали розробку концепції реабілітаційного центру для незрячих нового для України типу.

– Що можна запропонувати для стоматологій?

– Стоматологічна сфера давно вже по факту стала комерційною, але при цьому частина цих умовно приватних стоматологів утримують кияни за рахунок власних податків. Зараз у Києві стоматологічну допомогу надають 5 спеціалізованих комунальних підприємств, 9 стоматологічних поліклінік і 64 стоматологічних відділення при консультативно-діагностичних центрах. Щорічно на утримання стоматологічної галузі з бюджету міста Києва витрачається понад 90 млн грн, з яких 88 млн іде на заробітну плату та енергоносії. І тільки 2 млн грн – на закупівлю медикаментів та обладнання. Що ми маємо по факту? Мережу стоматологічних установ, які не можуть конкурувати з приватними стоматологіями за якістю сервісу і обладнання, але при цьому витрачають на своє утримання річний бюджет Василькова чи Боярки. Щорічний збиток, що наноситься київському бюджету від неефективного використання коштів на утримання стоматологічної галузі столиці, становить понад 40 млн грн. Як зараз відбувається в Києві: бізнесмен бере в оренду приміщення, ремонтує його, купує обладнання, отримує ліцензію і працює. Це приватний бізнес. І є “комунальний” бізнес, коли держава здає приміщення комунальним клінікам за 1 гривню. У розумінні головлікарів – це їхня, а не комунальна власність. Стоматолог оформляється в штат, отримує зарплату з бюджету Києва, а головлікар йому каже: “Любий, я тобі даю кабінет, ти нікуди не бігаєш, робиш за свій рахунок ремонт, а те, що заробляєш – ділимо на двох”. Місто утримує будівлю, сплачує за комунальні послуги, платить зарплату цьому лікарю, а він працює за фактом на себе – хороша схема. І якщо центральні клініки зробили хоча б косметичні ремонти, то в районних – обстановка 70-х років і все настільки запущено, що від дверної ручки страшно чимось заразитися.

– Звільнити головлікарів?

– Навіщо? Треба позбавити їх функції адміністрування. Головлікар має відповідати за якість медичного обслуговування, а за адміністрування, бухгалтерію, закупівлі відповідатиме місто, яке все це й утримує. І головне: при новому менеджменті пацієнт має платити в касу, а не в кишеню лікарю, ті, в свою чергу, повинні отримувати зарплати залежно від затребуваності їх як фахівців. Сьогодні гроші йдуть не на лікування зубів, а на утримання будівель. Головна мета передбачуваної реформи – щоб гроші йшли за пацієнтом. 90 млн, які місто витрачає на утримання стоматологій, можна скерувати на якісні послуги, на лікування зубів, а не на комуналку. Вгадайте, хто головний противник реформи? Головні лікарі. Порушується їхній особистий бізнес-інтерес. Рядовий стоматолог має своє коло клієнтів, які до нього в будь-якому випадку будуть ходити, і йому по суті неважливо, заплатять йому пацієнти безпосередньо чи через касу лікарні. Я би сказав, що головний лікар в нашому випадку – адміністратор корупційних схем.

– Виходить, що місто утримує величезні, але при цьому неефективні площі. Може, є сенс узяти й закрити частину лікарень?

– Є певний сенс в оптимізації. Питання в її грамотній реалізації. Наприклад, зараз стверджують, що для Києва кількість ліжко-місць треба скоротити удвічі. Коли я ставлю питання, чому саме вдвічі, відповісти мені ніхто не може. Цифра взята “зі стелі”. Як не можете розрахувати самі – існують методики цивілізованих країн. Hospital Master Plan, наприклад. Система, яка дає формулу оптимальної кількості ліжко-місць за різними напрямками, географічним розподілом. Для реальної доступності пацієнтів, а не за критеріями, надуманими чиновниками різного рівня. Ця система може бути застосована і до стоматології. Сподіваюся, до завершення 2017 р. ми матимемо обґрунтовані цифри. Цей підхід буде реалізовуватися і в інших сферах, але починаємо ми саме з стоматології, адже тут можна досить швидко отримати і проаналізувати результат. Повторюся, щоб гроші ходили за пацієнтом, а не за головлікарем.

– Ви сказали, що “критично необхідних” змін потребує Центр крові? У чому критичність?

– Ви можете собі уявити ситуацію, що людина потрапила в аварію, їй перелили кров, а вранці вона прокидається з ВІЛ-інфекцією? У будь-якій цивілізованій країні це неможливо, а в тримільйонної столиці європейської держави – так. Коли Україна підписала угоду про Асоціацію з ЄС, одним з ключових пунктів угоди було створення системи захисту від вірусів. У Києві сьогодні жодні стандарти по крові не дотримуються. У тому ж Харкові ситуація набагато краща. Нещодавно в Києві працювали європейські експерти, так на моє запитання, що можна зробити з Центром крові, сказали, що його простіше підірвати.

– І що, будете підривати?

– Побудувати сучасний центр крові на 20 ліжок нині коштує близько 2 млн євро. До речі, залізниця передала на баланс міста свій центр крові, ми були там недавно, і я вважаю, що на базі цієї клініки в принципі можна створити центр, де буде гідний лабораторний і електронний контроль. У них в підвалах порошиться маса дорогого й хорошого устаткування, яке навіть не намагалися встановити. Уявіть, у місті немає єдиної бази донорів – у кожної лікарні своя база. У всіх головних лікарів є свій список донорів, які викликаються в разі потреби, і родичі купують кров, хоча сьогодні законодавчо нею забезпечує держава. Моя думка – ринок має бути відкритим. Немає в наявності крові – я повинен знати, де її купити. І не на чорному ринку, де ніхто ні за що не відповідає, а в Банку крові, де всі донори проходять жорсткий контроль. За офіційною статистикою, в місті за рік збирають 10 тис. літрів крові, але з урахуванням населення в Києві вони можуть збирати 100 тисяч. І ця різниця не пропадає – це обсяги чорного ринку. Ця кров проходить безпосередньо в лікарнях, і ніде не враховується: пацієнт задоволений, що йому врятували життя, донор задоволений, що йому безпосередньо заплатили, головлікар задоволений, бо поклав відсоток собі в кишеню. Невдоволені лише ми, тому що ми не маємо уявлення про якість матеріалу, який влили людині. Поки держава не візьметься за адміністрування цих процесів – буде бардак.

– Адмініструвати самостійно або пускати приватні інвестиції?

– Я б покликав на ринок міжнародні компанії, які працюють за стандартами і які можуть інвестувати в лабораторний контроль. У Європі зараз кров дуже подорожчала, і, думаю, компанії охоче зайшли б в Україну, якби їм це дозволило законодавство. Ідеально – це коли донор є в базі, у нього в телефоні стоїть додаток, за яким ми його контролюємо. Спосіб життя, дієту, людина здає плазму двічі в тиждень, і йому за це добре платять.

– Ви сказали, що якісна медична реформа – це 10 років. Що має статися в ці терміни?

– Державні кошти з госпіталів будуть перенаправлені на первинну медицину. У Києві на 3 млн. населення – 14 тис. ліжок, в Валенсії на мільйон – 300 ліжок. Ресурси сконцентровані на первинній медицині, і до госпіталю людина не доходить, хвороба попереджається, а не лікується. Місту потрібен центр контролю захворюваності, щоб вирахувати ризики. Госпіталь – це найдорожча медична послуга, незалежно від того, фінансується вона безпосередньо з бюджету або через страхову медицину. Сьогодні на госпіталі йде 70-80% бюджету, а в цивілізованих країнах 70% витрачається на первинне медичне обслуговування, тобто на попередження хвороби, а не на її лікування. Відповідно, і тривалість життя там на 15-20 років довше, ніж у нас. 80% городян мають отримувати допомогу у сімейного лікаря, частина пацієнтів переходити від нього в клініку, і вже одиниці – в госпіталі.

Не потрібно винаходити велосипед – можна адаптувати позитивний досвід медреформи сусідніх країн. Коли людина 80% своїх запитів буде реалізовувати не в госпіталі, а у сімейного лікаря, можемо вважати, що реформа владася.

Олег Горбенко

Джерело: http://censor.net.ua/r438864

Теги: , , ,

Українська медична спілка © 2016